День залежності

Написати коментар 10
Версія для друку 

Російсько-українське протистояння вже триває, і Україна програє його без жодного пострілу. Уже давно.

«Те же французы и все европейцы говорят, ну понятно, что русские в принципе применяют экономическое давление всегда по политическим причинам, когда им впендюриться. Очень хорошо» - ці слова російського журналіста Доренка сьогодні більш ніж актуальні. Росія як агресор дуже прямолінійна. Як твердить новий російський тлумачний словник, війна – це примус до миру, а грабіж – примус до щедрості.

Україна дарма збирається демонструвати власні біцепси у вигляді танків на параді до дня незалежності. Біцепси треба було демонструвати раніше, коли рік за роком і крок за кроком Україна здавала Росії свою економіку. Серед політичної еліти ніхто не спробував хоча б засумніватися у тому, що стратегічні підприємства не можна віддавати у руки підприємців однієї сусідньої країни. Власне, маємо тепер те, що маємо. А матимемо ще гірше. Найбільший нафтохімічний комплекс Європи – концерн «Оріана», – наприклад, був за безцінь відданий ще Леонідом Кучмою російському олігарху Алікпьорову (ЛУКОЙЛ). Нафтопереробні заводи усі як один – в російській власності. Ті, що належать «Укрнафті» просто не працюють.

Російська економічна інтервенція продовжується. Тихо і непомітно.

Шістдесят відсотків інвестицій в економіку Криму – суто російські.

Половина металургійних підприємств, а головне гірничодобувних – афільовані в російські бізнес-групи. Зрештою, п‘ята частина банків України теж перепливла під протекторат росіян.

Загалом, нічого прикрого в самих інвестиціях немає – часто російські олігархи використовували й використовують Україну як запасний аеродром для власного бізнесу. Та зважаючи на їх залежність від Кремля, сподіватися на суто економічну мотивацію російського капіталу в Україні не випадає. Що б там не говорили, путінська адміністрація Росії ставиться до власних олігархів доволі жорстко, особливо до тих, хто не виконує наказів. Прикладів чимало – згадаємо хоча б долю Хорошковського і Березовського, які осмілилися відмовитися «від особливих доручень».

Науку неприємного чужого досвіду російські багатії сприйняли миттєво. Яскравий свіжий приклад – ситуація навколо металургійного гіганта «Мечел». Усі, хто дивиться російські канали, знають – на цю компанію російський прем‘єр оголосив справжнісіньке полювання. Мовляв, компанія підло приховує доходи і вивозить цінне російське вугілля за кордон, використовуючи злочинні схеми. Та ще й задешево.

Компанією доручили займатися федеральній антимонопольній службі Росії (красномовна абревіатура – ФАС).

Корпорація помилки визнала, заплатила невеликий штраф. Конфлікт вичерпано – заявив Путін. Це – на поверхні.

Насправді, компанії «Мечел» дісталося на горіхи через відмову зупинити експорт необхідного українській металургії коксу.

Річ у тому, що для потужностей вітчизняної металургії, що постійно зростають, вже декілька років не вистачає власного коксівного вугілля (одна з причин – повний розвал вугледобування). Кокс регулярно закупався в Росії, у корпорації «Мечел». При цьому наші сталеві олігархи не скупилися – знаючи, що закуповувати вугілля деінде, крім Росії, нерентабельно. Все було тишком-нишком і взаємовигідно, доки не втрутилася кремлівська політика. А, як відомо, кремлівська політика не передбачає зростання економічної могутності України…

Нині з‘явилася нова тенденція. Російські компанії тікають з пересиченого будівельного ринку РФ на більш свіжий і повнокровний у фінансовому плані ринок України. Так, наприкінці минулого року на будівельний ринок України увійшла мегакорпорація «Сєвєрсталь», яку пов’язують з ім’ям кремлівського олігарха Мордашова. Однак уже згадуваний Доренко відкрито сказав – справжній власник «Сєвєрсталі» не Мордашов, а Путін.

Уже другий рік поспіль різні російські компанії атакують вітчизняного будівельного монополіста холдингову компанію «Київміськбуд».

Всупереч протестам прокуратури, російські компанії з Білокамєнної намагаються за будь-яку ціну придбати контрольний пакет акцій ХК «Київміськбуд».

Та ж «Сєвєрсталь» у грудні минулого року ввійшла в один із трестів холдингу. До того ж потіснивши інтереси команди нинішнього мера. А сьогодні в атаку на КМБ пішла інша «лобійована» структура – компанія «Інтеко», яка належить дружині мера Москви Лужкова.

Зрозуміло, що в даному випадку буде йтися не лише про притік капіталу і великі іноземні інвестиції, а про захоплення монополії на ринку будівництва. Холдинг КМБ – це 70% новобудов Києва і великий відсоток будівництва по всій Україні. Крім усього іншого, це соціальне будівництво за бюджетні гроші. Словом, ідеться про монополію у найбільш важливій зараз галузі економіки України. Чим загрожує ця монополія простим смертним українцям, зайве пояснювати – цілком можливо, що захмарними цінами на нерухомість, яка от-от мала дешевшати.

Щоправда у випадку з подружжям Лужкових все складніше. Єлєна Батуріна заходить в «Київміськбуд» як бізнесмен. Її корпорацію «Інтеко» навряд чи цікавлять кремлівські підкилимні ігри – у першу чергу проглядається бізнес-інтерес. «Київміськбуд» зі своїми підприємствами дасть можливість багато і ефективно будувати в столиці України. «Інтеко» вже має близько 100 га для забудови на берегах Дніпра. Крім того, саме підприємство має великий запас «недооціненості». Тобто акції «Київміськбуду» після купівлі і консолідації можуть зрости в ціні у кілька разів і навіть побити рекорди вартості активів «Криворіжсталі». Недарма прокуратура Києва уже заборонила приватизацію КМБ. Проте невідомо, чи протест прокуратури столиці діятиме довго.

Тож держава має вживати більш рішучих контролюючих заходів.

Ідеться не про конкретне підприємство, а про засади національної безпеки. Тож і рішення щодо «Київміськбуду» має прийматися на рівні РНБО.

Тим більше, що майже всі українські можновладці засуджували наміри київських чиновників продати будівельний холдинг. З цього приводу гостро висловлювалася і нинішній прем‘єр Юлія Тимошенко, і навіть президент Ющенко. Фактично тема «Київміськбуду» – одна з тих рідкісних, (таких, як Тузла), які можуть об‘єднати політиків.

Критична маса української економіки, включаючи життєво важливі галузі, опиняється в руках сусідньої, і тепер виходить, не зовсім дружньої держави. Чи повинні державні мужі обмежити «проростання» російського капіталу в українську економіку? Певно що так. Адже у випадку з такими об‘єктами, як «Київміськбуд», знову ж таки, йдеться по загрозу національній безпеці держави. А національні інтереси куди важливіші від меркантильних інтересів оточення київського градоначальника.