Чорнобиль. Руйнівники міфів

20 лютого 2008, 17:23
Віктор СЛЬОЗКО


Написати коментар 3
Версія для друку 

Збереглося безліч варіантів, як навіть за умов глобалізаційної дифузії племен відрізнити українця від іноземця. Пропоную найнадійніший: берете людину, в громадянській приналежності якої існують сумніви, і везете її в мертве місто Прип’ять. У центрі, поряд з колишнім готелем «Полісся», знаходите місце, де бетонні плити вкрив мох (один з кращих накопичувачів радіонуклідів), розкопуєте, мов північний олень, сніг і кладете на землю дозиметр.

Прилад, що трохи раніше в місті Чорнобиль показував 11 мікрорентген на годину (вітчизняна санітарна норма - 19 мкРгод.), біля ставка-охолоджувача ЧАЕС - 88, а в сотні метрів від саркофага - 382, вмить збуджується під 1000 мкРгод. Дуже зручно вираховувати «ворожих шпійонів». Якщо людина тут же хапає мобілку або фотоапарат і починає знімати дозиметр, паралельно питаючи, а не чи не вдасться збільшити «дозу», коли розкопати ягель під сусіднім сніговим наметом, - значить, свій. Якщо ж інкогніто миттєво зривається й жене подалі, аж куфайка завертається, - засланець, стовідсотковий засланець, не варто навіть паспорт перевіряти. Коль ви - працівник специфічних органів - можете сміливо відкривати вогонь на ураження.

На жаль, поки що добивають невбиту навіть атомом цю частину території України розміром з Люксембург самі українці. Брати Стругацькі, котрі своїм «Пикником на обочине» подарували кільком поколінням журналістів яскраві образи Зони, сталкерів і таке інше, напророкували 30-кілометровій Чорнобильській образ «узбіччя». Чому й з'їздити туди вартувало бодай для того, аби переконатись: зона - це уособлення всієї України, що все ще лишається узбіччям Європи винятково дякуючи власному народові, котрий поводиться у рідній країні, немов на шашликах за містом, лишаючи землі лише бите скло і понадкушуваний пластиковий посуд.

Минулого року міжнародні організації заявили про припинення фінансування боротьби з наслідками Чорнобильської техногенної катастрофи. Ніби у відповідь Президент Віктор Ющенко підписав указ про створення Чорнобильського заповідника, квінтесенцією котрого є ідея цілковитого зниження небезпечності зони. Минулого року Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй заявила, що вважає забруднені території придатними для життя. «Навіть за невеликої підтримки місцеві жителі зможуть стати на ноги, головне, переконати їх в тому, що вони можуть проживати на цих територіях і можуть народжувати там дітей, і що їх проблеми із здоров'ям ніяк не пов'язані з міфами про радіацію», - заявила тоді заступник помічника адміністратора ПР ООН Джихан Султаноглу.

Відразу закортіло бовкнути: «Мадам Джихан! А чи не зволите приїхати в зону? Пожити там, те-се, дитинку народити? Я вас запевняю: усі з близько півтори сотні чоловіків-самоселів у віці від 53 до 80 років, - всі, як один! - незважаючи на двадцятирічне проживання в зоні та харчування породженими нею продуктами, більш ніж в змозі допомогти вам в цьому почині!» Та не будемо спокушати пані Султаноглу. Вони там, в оонах та інших міжнародних організаціях, можуть собі дозволити розповідати, як нам тут «стати на ноги» і як позбавити нас від «міфів про радіацію». Хоча, звичайно, не можу собі відмовити в задоволенні переказати, як від цього «міфу» у вигляді збудженого дозиметра на снігу за «Поліссям» «ставали на ноги», мов Борзов у молоді роки, вгодовані герри Шлапштейни і містери Джонатани. Проте наші кпини не зміюють суті проболеми: повертати зону до життя, в тому числі й шляхом відстоювання національних інтересів перед міжнародними інститутами, ми повинні самі. Та що ж ми робимо?

«Всю красу Неаполітанської затоки з її бенкетом кольорів я віддам за мокрий від дощу вербовий кущ на піщаному березі», - писав київський ліцеїст Костянтин Паустовський. У будь-кого, хто побував в чорнобильському краї, не виникне й росинки сумніву, що письменник не кривив душею. Полісся зачаровує так само. Й навіть зараз, взимку, в серпанку надрічкових туманів, в незимовій звабності верболозу, що акварельним мазком обволікає береги Прип’яті, в мовчанні засніженого пралісу є своя, саме земна, краса. І починаєш розуміти тих 2 тисячі (всього в 87-му із зони було виселено 200 тис. чоловік), що, незважаючи на заборону, повернулися сюди із степової Кіровоградщини і Донетчини. Сьогодні так званих самоселів лишилося коло 300, і їм вже ніхто не заборонить померти на землі предків. Що забороняє нам повернути до життя цю частину рідної землі, яку ми самі так швидко привчилися вважати «зоною» і «узбіччям»?



Сьогодні в 30-кілометровій зоні, де нікому не можна жити постійно й знаходитися навіть тимчасово особам молодше 18-ти, окрім вищезгаданих самоселів, щодня легально працює понад 3 тис. чоловік. На самій ЧАЕС, зупиненій 15 грудня 2000 року, позмінно трудиться 3 тисячі жителів Славутича, котрих возить щодня туди-назад електричка. Приблизно стільки ж зайнято на решті підприємств, задіяних на території відчуження. Це, як правило, жителі всієї України, що приїжджають з Києва автобусами або вахтовим методом (два тижні в зоні - два дома), або за графіком «чотири-три» (з понеділка по четвер в зоні - з п'ятниці по неділю дома). Працівник найнижчої кваліфікації отримує на ЧАЕС від $500, в місті Чорнобиль, для порівняння, від $200.

Чорнобиль, столиця зони відчуження, дуже нагадує іншу столицю - Київ. По-перше, радіаційний фон тут не набагато вищий київського (а місцями й нижчий). По-друге, тут керує не райдержадміністрація, а Державний департамент зони відчуження (чим не київська мерія, що «відчужує» киян від їх майна?). По-третє, тут немає суду, школи, дитсадка, зате є бари, спортзал і відділ СБУ.

Офіси підприємств й гуртожитки вахтовиків підтримуються в цілком пристойному стані. Про те, що це все-таки Чорнобиль, нагадує хіба що розміщений на фасаді інформатор радіаційного фону. І, як і в Києві, де, завернувши за ріг супер-пупер офісу, можна втрапити в фонтануюче ароматом бомжів і кішок запаскуджене підворіття, так і тут: раптом з-за рогу виникає химерна вулиця покинутих будинків. Через які проріс ліс. Хоча це вулиця Радянська, але ностальгія чомусь пахне не ковбасою по 2.20 і не горілкою по 3.60, а снігом, хвоєю і ледь відчутним присмаком втраченого житла, котрий тягнеться з вікон, що давно виплакали сльози скла й висохли. Це не «Пикник» Стругацьких, це виконана погроза слона Хатхі з Кіплінга «пустити на селище джунглі».



Пам'ятник мумії в музеї сюрреалізму - київський Ленін на початку бульвару Шевченка - вас нікуди не приведе, якщо тільки це не 1-і травня і Петру Симоненку не треба записувати мумію у сомн видатних українців. Вулиця Радянська в Чорнобилі приведе вас до пам'ятника героям Другої світової - гарматі, що охороняє останню стоянку спецтехніки, яка пережила ліквідацію на ЧАЕС. Залізо, мабуть, не увібрало позамежову дозу, раз її розмістили поряд з меморіалом ліквідаторів. А мисливці за металом, видно, ще не набралися позамежового нахабства, аби тут техніку розікрасти.



Є й інші меморіали. Щоб захистити п'ять могил чорнобильських цадиків, єдиновірці після аварії спорудили над ними щось на кшталт мікрооб'єктів «Укриття». Як я вичитав у відомого історика й дослідника київської старизни Олександра Анісімова, в середині XIX сторіччя в містечку Чорнобиль мешкало 3683 євреї, 2160 православних, 566 розкольників і 84 римо-католика, а тому тут було п'ять синагог, три православні церкви і костьол. З синагог до наших днів вціліла одна (у вигляді, природно, будівлі, але ніяк не в якості культової споруди) і то лише завдяки послідовникам мумії, що облаштували там райвійськкомат. Зате хасиди зберегли за містом статус одного з центрів своєї культури, здійснюючи паломництва на могили цадиків. Правда, всі підрозділи ООН разом узяті не змогли навіть у представників такої стоїчної віри зруйнувати «міф про радіацію», оскільки, за словами очевидців, паломники приїжджають з аеропорту «Бориспіль» до могил буквально на годинку. А потім, незважаючи на укриття, швидко евакуювалися геть.

Самосели, розкидані по восьми напівобжитих селах (до аварії тут світилися вогнями 3 міста і 91 село), моляться в єдиному діючому храмі міста Чорнобиля - Свято-Ільїнськой церкві. У великі св’ята, коли Держдеп (не плутати з американським) виділяє автобус. Наша рідна держава вирішила, що департамент зони відчуження і є вся держава для аборигенів і тому, щоб не заважати, тактовно відійшла убік. А все, що може Держдеп - це іноді виділити транспорт для поїздки в церкву й іноді - для поїздки на ринок в Іванків. Ще в ці села подається електроенергія, проведено хоча б по одному телефону, раз на місяць листоноша привозить пенсію, раз на півтора-два місяці здійснює об'їзд лікар (це якщо не зима і дороги не замело).



Якщо пані Джихан Султаноглу мала на увазі саме таку «мінімальну допомогу», то вона, звичайно, вкрай ефективна. Спираючись на неї, а також на збір грибів та ягід, лов риби та дичини, вирощування овочів та фруктів, відгодівлю птахів, свиней, великої рогатої й безрогої (коней) худоби, гоніння самогону і навіть (зверніть увагу там, в Секретаріаті, - стане ж бо в нагоді!) розведення бджіл не інакше як з антирадіаційним запиленням, місцеве населення бадьоро встало на ноги і ось уже 20 років самим своїм існуванням розвінчує міфи про радіацію. Померла недавно бабуся Зіна, упокоїлася в 94 роки. Щоб нам стільки в Києві жити. Погано, що наймолодші самосели починаються на шостому десяткові, а то б і демографічні питання вирішувалися згідно з рекомендаціями ООН. Хоча дівчинка, котра народилася тут 8 років тому, вчиться в Іванківській школі й навідується на вихідні до батьків, в зону.



Найпарадоксальніше, що висновки міжнародних організацій та місцевих жителів співпадають! Більша частина зони давно придатна до життя. Але чомусь в незалежній Україні не хочуть переглядати маразм кремлівських геронтократів, що тупо тицьнули після аварії в карту циркулем і загнали на узбіччя цивілізації цілком навіть тоді чисті місця, лишивши за межами зони до сих пір набагато «брудніші» території. Зате за подальші роки «цивілізація» прийшла в зону в такому специфічному вигляді, як сховища відпрацьованих ядерних відходів. А головне (найголовніше!), зона стала постійним джерелом збагачення і наживи.

Думаєте чому, представляючи після Шуфрича нового главу МНС Володимира Шандру, Президент зажадав терміново підготувати план зняття ЧАЕС з експлуатації? У мене складається враження, сказав, пам'ятається, тоді Віктор Ющенко, що деякі керівники міністерства хочуть зберегти там статус кво ще років на п'ятдесят. Пане Президенте, у всіх, хто хоч раз побував в зоні (я вже не кажу про людей, що регулярно їздять туди на роботу) існує не меланхолійне «враження», а глибока переконаність, що начальники і МНС, і інших зацікавлених відомств хочуть зберегти годівницю, в яку для них перетворилася зона відчуження, на все своє довге чиновницьке життя! І заяви міжнародних організацій щодо припинення фінансування програм боротьби з наслідками техногенної катастрофи - це не варварство стосовно корінних жителів зони, а дещо навіть сповільнена реакція на апетити київського чиновництва, вдовольнити жадібні пащеки якого не вистачить фондів ні у якого ООН.

Про браконьєрство на території зони київських «перців», про крадіжки металу й інші злочини, завдяки яким «узбіччя» перетворилося на Клондайк і Ельдорадо для вибраних й залишається «зоною» для чорнобильців, - в продовженні «Чорнобиль. Руйнівники зони».