Україна без Леніна і Бандери

Написати коментар 42
Версія для друку 

Першу сходинку тренувального (назвемо так спробу визначити «Великих українців») національного пантеону героїв обіймає не одіозна фігура, а людина, чия постать може справді об’єднати українців – Ярослав Мудрий. Хай він і не є українцем (руський князь, в чиїй крові були як варязькі, так і половецькі гени), зате слід в нашій історії лишив величний. Річ навіть не у збудованих церквах, авторитеті в Європі та геополітичній, як сказали б зараз, вазі Київської Русі.

Постать Ярослава Мудрого об’єднує в собі не лише політика, мислителя, просвітителя, а й філософа, гуманіста (одна лише заміна кровної помсти грошовим відшкодуванням чого варта) і воїна (взяти хоча б боротьбу за владу по смерті Володимира Великого). Він однаково позитивно сприймається усіма верствами населення всіх віків і регіонів.

Можна по-різному ставитися до проекту «Великі українці» на каналі Інтер – як щодо відбору персоналій, так і щодо голосування. Звісно, ті більш ніж 1,6 млн. голосів насправді не є голосами 1,6 млн. українців (ніхто не заважав відправити с одного телефону хоч 100 СМС, ще й зробити стільки ж дзвінків, а в перерві між цим проголосувати за свого кандидата на сайті проекту з кількох різних IP-адрес), тим не менше, певні висновки ми маємо зробити.

Головний з них – цілком комерційний проект, який в інших державах сприймався виключно як популярне шоу (і, до речі, призвів до перемоги в Португалії та Нідерландах двох одіозних фігур – диктатора Антоніо ді Олівейра Салазара та націоналіста Піма Фортейна), у нас став проявом заідеологізованої боротьби за «своїх» проти «чужих». Тому й маємо найбільшу серед європейських держав кількість відданих голосів.

Як зробити героя

Ми не дарма приділяємо так багато уваги даному шоу. 2 квітня вийшло розпорядження Кабміну щодо розробки нових шкільних підручників з історії України, а 8 травня Віктор Ющенко заявив про намір збудувати Пантеон слави героїв – визволителів України, куди звезуть прах героїв Великої Вітчизняної війни. Там, звісно, не буде ні Ярослава Мудрого, ні Миколи Амосова. Зате безперечно будуть такі досі неоднозначні фігури, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Симон Петлюра та ін.

Що робить вітчизняна політико-інтелектуальна еліта? Одних одіозних фігур (Ленін, Брежнєв, Щербицький) заміняє на інші (Петлюра, Бандера, Шухевич). Адже з певного погляду великої різниці між тими й іншими немає. Навпаки, у Леніна і Бандери дуже багато спільного. Обидва ідеологи, обидва пролили ріки крові (причому чужими руками), і обидва стали жертвами своїх ідей. Єдина принципова різниця – Ленін клав в основу класовий принцип, а Бандера – національний. Ленін боровся за справжніх комуністів, а Бандера – щирих українців. Для першого ворогами були буржуазія і землевласники, а для другого – поляки, мадяри та росіяни. Усе інше – банальні й нікому не цікаві деталі.

Чи є Бандера героєм незалежної України? Безсумнівно. Але чи можемо ми сьогодні ввести його в пантеон, замінивши там Леніна? Ми-то можемо, але суспільству від того краще не буде.

Ми сліпо копіюємо радянські штампи і переносимо їх на сучасні реалії. Якщо раніше кожен поет-герой був революціонером, борцем проти несправедливості до трудящих і селян, то нині героєм є кожен, хто боровся за незалежність. Причому, як і за часів Союзу, якщо чогось не вистачає, але героєм його слід зробити, необхідні моменти допишуть історики.

Кажуть, що Довженко зробив Щорса українським героєм за наказом Сталіна (мовляв, у Росії є Чапаєв, а у вас?). Ще розповідають цікаві історії про «розмноження» українських партизан. Після 1944 р. була створена спеціальна комісія, що працювала при ЦК КПУ. Вона за 4 роки перевірила заявки громадян, що діяли в партизанських загонах або в підпіллі. Виявилося, що підпільників було 21 тис., а 136 тис. чол. перебували в партизанських загонах на території УРСР.

Але з тих пір їх кількість почала рости. У 1958 р. партизан уже налічувалося 220 тис., а коли білоруси оголосили, що в них було 360 тис., українці запротестували: мовляв, Україна ж більша за площею й чисельністю населення, ніж Білорусь, тож пропорції мають зберігатися, і українських партизанів повинно бути 1 млн., тобто втроє більше, ніж білоруських. Зрештою українцям дозволили заявляти, що під час війни на території УРСР діяло 500 тис. партизан.

Українські націоналісти не відстають від своїх ідеологічних супротивників. Чисельність УПА згідно із Звітом робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, досягла свого максимуму у 1944 р. і складала 30 тис. осіб. Але останнім часом доводиться чути абсурдні цифри – 200 тис., 500 тис...

Або такий момент. Ми всіляко підвищуємо роль жінки у власній історії. На перший план ставимо княгиню Ольгу й Роксолану, приписуючи їм казкові здобутки, та забуваючи при цьому, що перша, будучи християнкою, спалила ціле місто, а друга так ублажала турецького султана, що була першою жінкою в його гаремі. Помітьте, що казок, як Шахерезада, вона йому не розповідала, та й історія замовчує, чи була Роксолана гарним етнографом.

Хто наші сучасні герої? З одного боку – невдахи, які не одержали підтримки суспільства (Мазепа), або з тріском її позбулися (Грушевський та компанія) в боротьбі за незалежність. З іншого – люди, які просто виступали проти Росії (Виговський, Гордієнко). І, нарешті, ідеологи, люди, які вчили українців не любити своїх сусідів (Донцов, Міхновський, Бандера тощо). Так, є ще літератори, які оспівували нашу трагічну долю (куди «чомусь» не входить російський офіцер, родоначальник українського віршованого слова Котляревський).

Коли наші предки охрестили Русь, вони позносили всі поганські ідоли та храми, а на їх місці почали зводити православні. Коли до влади прийшли більшовики, то християнські культові споруди та пам’ятники «імперським» діячам почали зносити, і ставити свої. Подібним шляхом хочуть іти й будівничі незалежності.

«Та чи діждемось Вашінгтона…»

Нам часто наводять приклади західних демократій, зокрема американський патріотизм, де столиця носить ім’я першого президента, де діти просинаються під гімн держави, і з захопленням слухають легенди про місцевих героїв, перших поселенців тощо. І говорять: ми теж повинні мати своїх «вашингтонів».

Звісно, повинні. Але якщо британці, французи та американці вже давно сформували свою історичну свідомість, більш того, формування йшло в одному напрямку, то у нас ситуація зовсім інша. Історична свідомість в Україні формувалася як мінімум у трьох напрямках. За часів Російської імперії частині України нав’язувались одні герої, заперечувалось існування української культури та мови. Інші частини України жили приблизно за тих же умов під владою інших імперій.

У ХХ ст. ідеологію різко змінили. За часів УНР і ЗУНР, а також у перші роки Радянської України проводилась українізація, пригадали про «мазепинців», «хлопоманів», гайдамаків, опришків та ін. Але потім українізацію згорнули, і почався курс на «злиття націй». Досить швидко й інтенсивно насаджали нових ідолів. Незгодних не було. Точніше, були, але, як і у випадку з імперією, сиділи вони у «местах отдаленных».

Тому сьогодні потрібен перехідний період. Можливо навіть, довжиною в одне покоління, доки суспільство забуде про «червоних» героїв. Хоч зробити це дуже важко, поки в парламенті є фракція Компартії, поки головні вулиці та майдани багатьох місць носять імена Леніна, Урицького, Маркса, Енгельса, зрештою, поки в столиці стоїть пам’ятник одному з провідників Голодомору 1932-33 рр. Косіору.

Але якщо працювати зважено, на перший план виставити діячів культури, науки, освіти, мистецтв, а політику (як і пантеон) відкласти до кращих часів, можна отримати успіх.

На завершення ще раз повернемось до «Великих українців». У студії телеканалу після оголошення результатів лунали слова, що, мовляв, українці потребують нових героїв, що Шевченко – вже не взірець, настав час творців та інтелектуалів. Але у тому й біда сучасної еліти, яка й досі не може не те що показати, а й сама усвідомити велич тих же Шевченка, Франка.

Банальні образи революціонерів як в’їлися до них у радянські часи, так і продовжують супроводжувати ці постаті зараз. Дарма, що й досі не видали усі твори Франка. І не усвідомили, що він, можливо, передусім був мислитель, гуманіст і філософ (український Вольтер, чи навпаки, Вольтер був французьким Франком), а вже потім письменником і поетом, і що революціонером він просто вимушений був зробитись за велінням тодішньої епохи, щоб донести свої слова людям. Як і Шевченко, який все-таки був у душі художником, написав понад 800 картин, а поетичне слово використовував, щоб не тільки люди не забували, хто вони є, а й щоб самому пам’ятати за тисячі кілометрів від батьківщини, що він – українець...

Але почитайте біографії цих двох геніїв у шкільному підручнику, і ви побачите, що вони мало чим відрізняються від радянських – з тими ж штампами та тією ж провідною ідеєю. Українці творять нових героїв, але по-старому не вміють їх зрозуміти.

Читайте також: Савік Шустер та Невідомий Трипілець