Сіль землі

Написати коментар 0
Версія для друку 

Коли Божі наміри збігаються з людськими сподіваннями, стається те, що називається чудом. Для полегшення нашого розуміння воно набуває певного втілення. Але навіть найвишуканішому розумові переважно неможливо зрозуміти чудесність чийогось життєвого вибору або обраного місця. Хоча не відчути цього дива попросту не вдасться нікому. Як от у Дорі, яка тепер належить до Яремчі. У церкві і монастирі святого пророка Іллі.

Дерев’яна церковця при дорозі на виїзді з Дори має здатність жити різними життями. Іноді вона, незважаючи на відкритість з боку жвавого шосе, видається вкрапленням інших часів, дивуючи тишею, спокоєм, відірваністю і замкненістю. За дерев’яним парканом панує атмосфера, якої так шукали прадавні монахи-пустельники. Але у неділю і на свята все змінюється. Тут вирує переповненість земного існування. Тисячі людей сходяться і з’їжджаються саме сюди, щоби разом пробути Службу Божу. У церковці вміщається лише маленька частка вірних. Решта стоїть навколо церкви – на порозі, на сходах, на подвір’ї, попри огорожу, біля дзвінниці. Притягальна сила дива не знає меж. У географії віри це місце проявилося сімдесят років тому. У 1935 році у Дорі на подарованій паном Кукурудзом землі був створений монастир отців студитів, які відразу взялися за побудову церкви у гуцульському стилі.

Коли митрополит Шептицький заснував 1898 року монаший чин студитів, він керувався двома мотивами, котрі не втратили своєї актуальності дотепер. По-перше, для того, щоби стати монахом єдиного на той час чину василіан, треба було мати або освіту, або володіти ремеслом. Для більшості селян чин був недоступним. Тому з’являлися невеличкі общини, котрі самі починали провадити життя, подібне до монастирського. По-друге, греко-католицька церква вже тоді тяжіла до зближення і порозуміння з українським православ’ям. Тож основою для новоствореного демократичного чину став канон святого Теодора, який у восьмому столітті був ігуменом монастиря Студіос у Константинополі. Студити були найвиразнішим виявом католицизму східного обряду. Не по-західному бородаті і аскетичні монахи вісім годин за добу проводять у спільній молитві, вісім годин працюють, вісім годин сплять. День починається о 5.30 і вміщає в собі шість богослужінь. Крім того, кожен монах намагається осягнути постійну молитву, що є давньою духовною традицією християнського Сходу.

У Дорі перші студити зайнялися навчанням сільських дітей. Дев’ять їхніх вихованців згодом загинули в УПА, а двоє – на Карпатській Україні. У радянські часи церква була переобладнана спочатку на склад, а потім на музей атеїзму. Але Дорівський монастир був єдиним у греко-католицькій церкві, який ніколи не переставав діяти. Студити, вигнані у 1946 році з оселі, не покинули Дору. Вони мешкали у різних людей, відправляли Службу Божу і сповідали під відкритим небом, витримуючи арешти, обшуки і допити. А 1975 році похорон отця Мирона Деринюка зібрав тисячі людей зі всіх Карпат.

Кілька років тому у Дорі помер майже столітній старець отець Порфирій, який жив у монастирі від перших днів. Лише він міг дозволити собі приїжджати у Надвірнянське КГБ і забирати у керівництва конфісковані книги. Для отця Порфирія ніколи не існувало розмежування між людьми, він жив за євангельською правдою – у роки світової війни переховував у себе двох поранених червоноармійців. До самої смерті до Порфирія приїжджали сотні людей, вірячи, що його слово є рятівним.

Сьогодні у Дорі, яка є місійною станицею головного монастиря студитів в Уневі, постійно мешкають двоє отців і один брат. Саме вони правлять у церкві Іллі і безперервно моляться за нас усіх. Може здатися, що їх мало. Але ж солі не має бути ні замало, ні забагато. Її є стільки, скільки необхідно.