Відповідальність взяли на себе...

Написати коментар 0
Версія для друку 

Іноді найвеселіше стає тоді, коли те, за чим сумувалося, вже не можливо повернути у формі фізичній. Коли приходить прозоре розуміння, що середовище, яке було продовженням твого тіла, якому було добре, перейшло у інший вимір, перетворилося у спогади, натяки, образи, фрази, описи, описи фраз і фрази з описів. У все те, що належить уже не так твоєму тілові, як твоїй безсмертній душі. Надійно, гарно і навічно.

Тоді можна вже і повеселитися. Бо страху втрати зовсім не залишилося, і безсмертна душа вимагає, щоби орієнтуватися на неї, тобто побути трохи вільним, пожити її фантазіями, бо «на небі всі лише говорять про те, який прекрасний схід сонця над морем» ( непоганий рекламний текст, щось близьке до ідеалу «Чумака» – око прагне обрію).

Відриватися треба там, де ще недавно боліло (як знімати пов’язки з присохлих струпів і волосин на розрізаній шкірі). Скажімо, на руїнах улюбленого міста, за зрубах мальовничих садів, на згарищах найцінніших архівів. А насміхатися найкраще над власним безсиллям. Цей шлях до свободи найкоротший. І зрозуміло, що добре би було зібрати таке-сяке товариство.

У 1968 році празькі дівчата весело давалися незнайомим чеським хлопцям перед кордонами радянських окупаційних танків...У 1982 вулицями польських міст ходили тисячі людей, перебраних у гномиків... 2005 року івано-франківський художник висіяв гарбузи на всіх клумбах у центрі міста (виявилося, що використовувати рослини не надто ефективно -- паростки негайно випололи працівники провладного зеленого господарства, а шкода, з гарбузами місто було би справді гарне аж до зими). Пора повеселитися якось ще, якось гучніше і не так беззахисно. Але пам’ятати про відносну ( у Празі ж мусили бути і невинниці) безкровність. Маю файну ідею.

Пригадую собі справді вражаюче видовище – навчання сигнальників. Це такі військові розвідники, які безпосередньо на полі бою корегують вогнем артилерії, ракетними нальотами вертольотів і всім, що стріляє. Кожен з них має цілий набір всіляких сигнальних ракет, якими якраз означують цілі. Коли стало темно і кількадесят сигнальників, зібраних на невеликому полігоні почали запускати всі типи різнокольорових ракет, світ перетворився у незабутню галюцинацію.
Хочу влаштувати щось подібне. Не таке масштабне і хаотичне, але більш викличне. З піротехнікою тепер, слава Богу, труднощів нема.

Все дуже просто. Купується двадцять-тридцять таких феєрверків у пуделках, в яких розміщено дванадцять ракет, які фугують одна за одною (з такого люблять лупасити перед ресторанами в час весілля). Кожна батарея встановлюється біля якогось втраченого і покаліченого історичного чи мальовничого фрагменту рідного міста – їх у нас, як і піротехніки, не бракує.

Перед спільною акцією можна навіть трохи випити, щоби не бути надто обережним. Але найголовніше – звірити годинники і переконатися у надійності запальничок. А тоді – фоєр !

Якщо найближчим часом побачите щось настільки гарне, прошу знати, про що йдеться. І долучатися наступним разом. Смуток має право обернутися посмішкою. Навіть похорон переважно закінчується тризною.