Останнє літо Ющенка?

Написати коментар 4
Версія для друку 

Оскільки демократія постійно відчуває потребу свіжої крові у вигляді виборів, час їхнього проведення знаходиться у прямій залежності від швидкості зміни політичних циклів. Під час гострих політичних криз цикли змінюють один одного з калейдопічною швидкістю, що врешті призводить до зменшення строків між виборами. За нормального розвитку ситуації вибори можуть відбуватися із звичайної періодичністю – раз на чотири-п'ять років. Подальше збільшення строку повноважень голови держави та парламенту, скажімо, до семи років свідчить про стійкість державної системи. Приміром, саме на такий термін у Франції обирають президента країни, що підкреслює стабільний характер П'ятої республіки, яка існує вже 50 років (починаючи від 1958 року, коли в країні було ухвалено нову Конституцію).

Проте, політична стабільність більшості держав, які сповідують довгострокову циклічну модель (від 5 років і більше), часто призводить до стану політичного застою, що врешті-решт наближає всю політичну систему до кризи, яка найчастіше може бути розв'язана достроковими виборами або ж демонтажем чинного режиму. Так, через процедуру зміни політичної моделі свого часу було мирним шляхом вирішено проблему переходу посткомуністичних держав східної Європи від автократичної моделі управління до демократії.

Проте така трансформація часто зазнавала невдачі, особливо коли загальна політична культура еліт не відповідала вимогам часу. На противагу спокійному демонтажу комуністичних режимів кінця 80-х та початку 90-х років у тій же Польщі та Східній Німеччині, пізніші політичні кризи в Киргизстані (2005), Росії (1993) та у наші дні у Вірменії вирішити в такий спосіб не вдалося саме через недієздатність політичної еліти або її схильність до розв'язання проблем насильницьким шляхом (причому такі кризи часто провокувалися або ж загострювалися внаслідок виборів у цих державах).

На противагу цьому вибори – і особливо дострокові – зазвичай виглядають найбільш логічним та дієвим інструментом здійснення прямої демократії, оскільки формально віддають розв'язання криз до рук основного носія влади – народу. Щоправда, така модель демократії носить відверто імітаційний характер. Будемо відверті, адже саме в такий спосіб було легалізовано зміну політичних режимів в Україні та Грузії. Проте реального демонтажу системи не відбулося в обох випадках.

Водночас вибори – особливо дострокові – самі по собі часто не здатні віднайти вирішення гострих політичних криз. Найбільш наочний для нас приклад – це дострокові вересневі вибори до Верховної Ради, що проводилися саме під соусом неможливості віднайти вихід з кризи весни 2006 року в інший спосіб.

Тенденція до скорочення політичних циклів і, відповідно, зменшення часу між виборами, не є лише власне українською. Тривалий час символом нестійкості політичної системи вважається Італія, де після другої світової війни уряди змінювалися по кілька разів на рік. Зокрема, нинішній уряд Романо Проді вже є шістдесятим з моменту повалення в країні режиму Муссоліні. Проте останнім часом чимало традиційно стабільних держав демонструють тенденцію до проведення дострокових виборів внаслідок постійно виникаючих політичних криз.

Серед останних прикладів проведення позачасних парламентських виборів тільки в Європі можна згадати Німеччину (2005), Португалію (2005), Голандію (2006), Словаччину (2006), Великобританію (2001), Польщу (2007). Проте ніде вибори не відбувалися з такою частотою як в Ізраїлі – у 2001, 2003 та 2006 роках. По всьому виходить, що така хвиля позачергових елекцій є прямим свідченням того, що увесь світ увійшов у фазу скорочення політичних циклів.

Наразі питання стосовно можливості проведення нових дострокових виборів в Україні (причому йдеться як про парламентські, так і президентські та місцеві) перейшло з розряду дискусійно-політологічних до цілком реалістичних. Причому сама доцільність таких виборів і те, що суттєвої зміни розкладу сил не відбудеться, нікого не цікавить. Адже логіка передчасних виборів диктується зовсім іншою причиною – від президентської кампанії та конституційної реформи 2004 року Україна увійшла до нового політичного циклу. Точніше, низки політичних циклів, що змінюють один одного з надзвичайною швидкістю.

Згадаймо, як блискавично змінювали один одного уряди та коаліції лише за три роки президентства Віктора Ющенка у порівнянні з його попередником Леонідом Кучмою. Від січня 2005 року змінилося принаймні п'ять політичних циклів та чотири уряди!

Перший: січень-вересень 2005 року – Ющенко, Тимошенко і Литвин утворюють більшість у Верховній Раді; Тимошенко стає прем'єром; Партія регіонів опиняється в опозиції.

Другий: вересень 2005 – червень 2006 – Тимошенко та Порошенка відправлено у відставку; сформовано уряд Єханурова; газова війна між Україною та Росією, «Росукренерго» стає ексклюзивним постачальником газу в Україну; Партія регіонів і БЮТ набрали найбільше голосів на виборах до ВР; провал переговорів БЮТ, НСНУ та СПУ про створення коаліції.

Третій: липень 2006 – квітень 2007 року – ПР, СПУ і КПУ утворюють «антикризову» коаліцію; Мороз стає головою ВР; Ющенко подає кандидатуру Януковича на посаду прем'єра та підписує з ним Універсал національної єдності; БЮТ і НСНУ опиняються в опозиції; ПР майже повністю контролює ситуацію в країні, вона намагається здобути конституційну більшість у ВР внаслідок приєднання депутатів-перебіжчиків з фракцій БЮТ і НУ.

Четвертий: квітень-грудень 2007 року – Президент розпускає Верховну Раду; ПР, СПУ і КПУ саботують проведення дострокових виборів та організовують мітинги; Ющенко переконує прагматичне крило ПР у необхідності виборів в обмін на обіцянку утворити з ними «широку коаліцію»; силове захоплення Генпрокуратури; замість блоку «Наша Україна» утворено НУНС, лідером якого стає Юрій Луценко; ПР здобуває перше місце на виборах, проте їй не вдається утворити коаліцію з НУНС.

П'ятий: грудень 2007 – до нині – БЮТ і НУНС утворюють більшість у парламенті; Тимошенко попри небажання Ющенка вдруге стає прем'єром, Яценюк – головою ВР; друга газова війна з Росією, невдала спроба уряду позбутися «Росукренерго»; робота Верховної Ради фактично заблокована 2 місяці Партією регіонів, яка вимагає провести референдум щодо вступу до НАТО; Президент заявляє про можливість других дострокових виборів ВР за рік; ПР називає датою виборів до парламенту 15 червня та починає дискусію щодо можливого імпічменту Президента; Тимошенко в Брюсселі говорить про неминучість переходу України до парламентської моделі устрою; Ющенко утворює Національну конституційну раду та говорить про можливість ухвалення нової Конституції на референдумі.

З наведеного абсолютно очевидним виглядає те, що тривалість останніх політичних циклів щоразу зменшувалася (другий цикл – 10 місяців, третій– 9, четвертий – 8, п'ятий – вже 4). А це означає лише одне – країна невдовзі перейде до шостого циклу, який за попередньою логікою має призвести до чергової зміни складу коаліції та уряду, а також дострокових виборів.

Подібний висновок має чимало прямих підтверджень у сучасній політичній ситуації. Це і постійне зростання напруженості у відносинах Президента з прем'єром (згадаймо, як це було у 2005 році), і початок розколу всередині НУНС та маргіналізація НСНУ Ющенком і Балогою, і відверті контакти секретаріату Президента з Ринатом Ахметовим і Борисом Колесніковим, і спроби розколу ПР (призначення Раїси Богатирьової секретарем РНБО), і створення нового пропрезидентського партійного проекту, і врешті ініціалізація другої конституційної реформи.

Зрештою, усі ці протиріччя є відвертими сигналами нової гострої політичної кризи, що має вибухнути, якщо уважно проаналізувати зменшення строків попередніх політичних циклів, вже у травні-вересні. Саме на цей період має припасти початок нового циклу, який має повністю видозмінити політичний ландшафт. Найбільш очевидним поштовхом до шостого циклу може слугувати нова спроба ревізії Конституції. Зрозуміло, що Ющенко і Тимошенко однаково прагнуть президентської влади, проте по-різному бачать шляхи до її досягнення. Ющенко прагне повернути собі втрачені у 2004-му повноваження і готовий «стимулювати» Раду тиском народного плебісциту. У бажанні залишитися при владі виходом для Президента може стати відмова від прямого обрання глави держави на виборах (це право може перейти до народних депутатів). Проте це, звичайно, не єдина інтрига. Адже можуть бути також й інші «знахідки».

Тимошенко ж наразі хоче посилитися завдяки отриманню нових союзників у ВР. Задля цього вона готова навіть тимчасово змінити баланс влади на користь парламенту. Ніхто, проте, не знає, що вона планує зробити з повноваженнями Президента в разі своєї перемоги на президентських виборах.

Безсумнівним є головне – новий політичний цикл вже не за горами. А разом зі зміною владної коаліції (швидше за все, це буде формат неконституцийної «фактичної» більшості у складі ПР, Блоку Литвина, частини НУНС і, можливо, ситуативно комуністів і частини БЮТівців, а уряд діятиме з приставкою в.о.) він, як це було у попередні рази, має принести дострокові вибори. Причому не обов'язково парламентські. Адже підстав для загальних місцевих і навіть президентських вже предостатньо. Готові до них і потенційні кандидати.

Така швидкоплинність циклів траватиме доти, поки не буде досягнуто повноцінного балансу Конституції, адже саме її реформа стала постійним реальним каталізатором усіх останніх політичних криз.