«Динамо» добило «Спартак» під звуки гімну

«Динамівці» просто літали

Написати коментар 10
Версія для друку 

У матчах зі «Спартаком» «Динамо» здивувало двічі.

У Москві – тим, як, пропустивши першим і давши привід національним песимістам проректи прогноз «Ну от, почалося», здобуло блискучу перемогу з великим рахунком. У Києві – точно такою за цифрами на табло (та й за змістом гри, зрештою, теж) перемогою, попри прогнози тих-таки песимістів (чи, якщо хочете, скептиків) про те, що, мовляв, «Спартак» «дасть бій» або що команди, навпаки, «відкатають» нудний матч.

Нудно на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського в середу, 27 серпня, не було.

А москвичі, схоже, зараз можуть давати бої хіба що позаштатним командам із російського чемпіонату (та й там вони наразі ділять із «Крильямі Совєтов» сумнівний титул найбільш «миролюбної» команди – 9 нічиїх у 19 матчах).

Рахунок 4:1 на користь «біло-блакитних», що був зафіксований у столиці Росії два тижні тому, дозволив, вочевидь, навіть українському Президентові прийти на стадіон без побоювань.

У Віктора Ющенка з національним спортом доволі своєрідний зв’язок на рівні символів, чи, якщо хочете, забобонів. Скажімо, вболівальники згадають «незлим тихим словом» відносно недавній (2006 рік) телефонний дзвінок глави держави керівнику Федерації футболу України Григорію Суркісу перед першим матчем збірної на чемпіонаті світу. Ющенко всього лише побажав команді удачі – але народна пам’ять міцно прив’язала цей факт до 0:4 від іспанців.

У попередника Віктора Андрійовича на посаді із футболом були ще гірші стосунки. Президент Леонід Кучма однозначно вважався всіма «нефартовим». У контексті звітного поєдинку варто згадати хоча б інший матч «Динамо» й «Спартака» в Києві – 1994 року.

Уже легендою є те, як за присутності Леоніда Даниловича кияни двічі пропустили від «червоно-білих» і програвали, але щойно глава держави пішов зі стадіону, як хід поєдинку змінився кардинально й завершилося все перемогою «динамівців» із рахунком 3:2.

Після московського розгрому «Спартака» аналогічна поразка «біло-блакитних» у Києві і невихід «Динамо» в груповий етап Ліги чемпіонів видавалися малоймовірними. Відтак, Ющенко міг спокійно подивитись боротьбу українців і росіян на полі, забувши (а може, й навпаки, тримаючи в пам’яті) політичні протистояння двох держав чи народів.

Втім, назвати боротьбою те, що відбувалося у звітному матчі назвати складно. Хоча подивитися й було на що.

Якщо не брати до увагу дві хвилини на початку другого тайму, на полі була одна команда – «Динамо». А в червоно-білих футболках по газону ходили просто одинадцять гравців, що не мали ані бажання, ані натхнення, ані вміння грати як єдиний боєздатний колектив.

Можливо, у «спартаківців» і були якісь конструктивні плани на гру, але, вочевидь, вони розвіялись після швидкого голу киян, забитого Олександром Алієвим уже на 4-ій хвилині. Плеймейкер «Динамо» скористався відсутністю уваги до своєї персони перед карним майданчиком «Спартака» й дальнім ударом пошив у дурні Стіпе Плетикосу.

Із восьми м’ячів, пропущених москвичами за два матчі від «Динамо» один – на рахунку колишнього гравця «біло-червоних».

Алієв поклав початок другому, київському, розгрому «Спартака». Ще в першому таймі знов-таки за повної безпорадності московського захисту забив Бангура. А по перерві двічі сколихнув сітку за спиною Плетикоси Артем Мілевський. Причому другий гол нападника – шедевр атакувальної міці киян («розкатати» суперників у їх карному майданчику автору «дубля» допоміг Бадр Ель Каддурі), помноженої на повільність і незграбність москвичів.

А забитий на 47-й хвилині «спартаківським» форвардом Артемом Дзюбою гол – лише епізодичний спалах активності трохи «заведених» після перерви гостей. Хоча в цьому епізоді традиційно «слабка ланка» захисту киян – Папе Діакате – міг би зіграти й надійніше у відборі.

Загалом «Динамо» відіграло надзвичайно натхненно.

Чудово проявив себе молодий голкіпер Станіслав Богуш (хоча москвичі цього вечора були просто неспроможні організовувати позиційні атаки, окремі небезпечні удари у їх виконанні все ж були, й 31-ий номер киян з ними справлявся, як належить). З ентузіазмом відбігав Айїла Юссуф, який у звітному матчі вдягнув капітанську пов’язку. До решти гравців теж нема ніякої потреби присікуватися за ті чи інші огріхи, а прізвища героїв зустрічі – авторів голів – записані на табло стадіону й у суддівському протоколі.

Тож нічого дивного нема в тому, що під кінець зустрічі на стадіоні «Динамо», хай і не в найдосконалішому, але дружному й голосному виконанні залунав український гімн.

І байдуже, що київські фанати проводжали свою команду вигуками «Молодцы» російською мовою (адже головне – щирість). Байдуже, що в рядах «біло-блакитних» не знайшлося вже українського лідера, здатного вдягнути капітанську пов’язку (адже головне – те, що нігерієць Юссуф у «Динамо» чи хорват Срна у «Шахтарі» ведуть свою команду до перемог). Байдуже, що в груповому турнірі киянам доведеться грати проти злагодженого захисту й вишуканого нападу кращих команд Європи, а не проти розібраних, але грубих «вмираючих лебедів» а-ля «Спартак» (головне – що кваліфікацію подолано, а час і ґрунт для роботи над самовдосконалення є).

Ще не вмерла Україна! І Україна футбольна, зокрема.