Китайська цілина

Написати коментар 10
Версія для друку 

Учасник одного американського форуму, відкриваючи тему про війну у Грузії, розпочав її словами: «Давайте на мить відірвемося від Олімпіади і звернемо увагу на те, що відбувається в Грузії». У нас такий заклик може звучати хіба що з точністю до навпаки, адже грузинський конфлікт для українців цілком природнім чином набагато значущіший, аніж пекінські ігри. Щоправда, в основному - не через дружні почуття до самої Грузії, а через активну участь в цьому конфлікті Російської Федерації.

Та все ж я запропоную читачеві хоча б на короткий час звернути увагу на олімпійський Китай – тим паче, що на Закавказзі ситуація ніби заспокоюється. Адже саме її – уваги – так сподівалися і водночас побоювалися китайські державні мужі після перемоги своєї «Північної столиці» в конкурсі на проведення цьогорічних Ігор.

Саме до Уваги-2008 вони так старанно готували Китай та китайців, ретельно зачищаючи будь-які прояви усього, що могло б зашкодити Його Величності Китайському Іміджу – бо, за задумом, власне Він мав стати одноосібним переможцем пекінської Олімпіади.

Водночас саме світова (читай – «західна») увага може стати для Нього нездоланною перешкодою на шляху до омріяного тріумфу. Мабуть, тільки дуже лінивий західний китаєзнавець у зв’язку з Олімпійськими Іграми не видав порцію гострого критичного тексту про порушення у Китаї прав людини. Нещодавні події в Тибеті надали черговий привід правозахисникам засудити «кривавий тоталітарний режим», а особливо активним з-посеред них – вимагати відібрати в Пекіну Ігри мало не до самого дня їх відкриття.

І навіть найбільш стримані з дипломатів неодноразово висловлювали сподівання, що Олімпіада врешті-решт призведе до демократизації китайської влади і примусить її з більшою повагою ставитись до прав та вольностей своїх громадян.

Уся західна спільнота, відриваючись від олімпійських телетрансляцій з Пекіну і дослухаючись до цієї риторики осуду та сподівань, в єдиному пориві без жодних застережень киває зі згодою. Та й справді, що може викликати підтримку сучасної євроамериканської публіки, як не засудження «комуністичного режиму» та пропаганда так званих «демократичних цінностей», жодної альтернативи яким вона, власне кажучи, і не знає?

Єдине, що ця публіка схильна ставити під сумнів – це методи досягнення «демократичної мрії», але аж ніяк – її абсолютну цінність.

А саме у ній було б корисно засумніватися хоча б на мить. Наприклад, запитуючи себе, наскільки природною є західна демократична формула, виведена на основі християнської ідеї, для народу, культурною базою якого є конфуціанство. Чи допускаючи до себе думку, що, може, не варто міряти суспільство, для якого цінність колективного є незмірно більшою, аніж цінність окремо взятого життя, своїм індивідуалістським мірилом.

Можливо, тоді розмови про необхідність демократизації «Серединної держави», котрі іноді так нагадують про хрущовську концепцію освоєння цілинних земель, лунали б принаймні не так голосно і часто.

Та в сучасних демократів-хрестоносців немає місця для сумніву. Вони готові вирушати в походи, несучи свою рятівну пара-християнську демократичну віру туди, де її ще не визнали єдино правильною - в мусульманський Ірак, в споконвічно царистську Росію, в конфуціанський Китай. Вони готові виховувати і вказувати «правильний шлях» аж до того моменту, поки увесь світ не прийме перше демократичне причастя кока-колою та біг-маком.

А опісля знайдеться час і для більш локальних завдань, як-от переконання Ізраїлю в тому, що єврейська держава насправді повинна бути світською. До речі, аж якось дивно, що досі не ведеться активної пропаганди в цьому напрямку.

На даному часовому відрізку було б особливо актуально і політкоректно виступити з рішучим осудом політики китайської влади і методів, якими вона послуговується. Та все ж я від цього утримаюсь – щоправда, зовсім не через симпатію до Компартії Китаю. Я щиро вважаю, що міць останньої не вартує ані однієї краплини невинно пролитої крові – чи то на площі Тьянанмень, чи то в Тибеті, чи будь-де інде. Та річ у тім, що жодної розумної альтернативи сучасному «соціалізму по-китайськи» насправді не видно. Демократичну кальку такою вважати аж ніяк не можна.

А без бачення альтернативи усі постріли критиків цього режиму, якими б гучними вони не були – просто холості сигнальні постріли в небо.