Іван Дем’янюк і бюрократія проти Німеччини

Написати коментар 15
Версія для друку 

Прийнято казати, що у сьогоднішньому світі все розвивається надзвичайно швидко. Справедливість цього твердження, однак, раз у раз, і часто – напрочуд успішно, ставиться під сумнів всюдисущою бюрократією. Однією з її символічних перемог можна вважати і перетворення справи Івана-Джона Дем’янюка на справжню епопею.

Сперечатися з тим, що паперова тяганина з’їла у цій справі вже аж надто багато часу, може хіба що сам Дем’янюк та його рідні. Саме вони доклали максимум зусиль для того, аби віддалити момент істини. Проте навіть безмежжя юридичних зачіпок рано чи пізно вичерпується, і на початку липня було знято, здається, останню перешкоду на шляху американського українця до судової зали.

З дня формального звинувачення Івана Дем’янюка, якому у квітні виповнилося 89 років, у причетності до 29 тисяч смертей у польських концентраційних таборах, тим не менше, минуло аж чотири місяці.

Увесь цей час син звинуваченого і його адвокат волали на увесь доступний медійний простір про те, що Дем’янюк важко хворий і що суд над ним у Мюнхені був би рівнозначний знущанню і тортурам. Водночас, поступово піднімаючись щаблями інстанцій, вони подавали апеляції на рішення про депортацію Дем’янюка до Німеччини.

Найбільш драматичний момент настав 14 квітня, коли представники Імміграційної та митної поліції США прибули до самого будинку Дем’янюка, аби забрати його. Того ж самого дня апеляційний суд за зверненням сина обвинуваченого призупинив процес депортації, і україно-американця повернули додому. Однак відео та фотографії із зображенням агентів поліції, які переносили, на перший погляд, майже непритомного Дем’янюка на інвалідному візку до машини, і розпачу його рідних швидко облетіли ЗМІ.

Американський уряд, до слова, у зв’язку із цим серйозно перейнявся власним іміджем – світова громадськість ж могла запідозрити, що у світовому центрі демократії й справді знущаються з старих та немічних.

Тож невдовзі урядовці надали у розпорядження мас-медіа одразу два відео, на яких Дем’янюк виглядає цілком здоровим та бадьорим – принаймні, на свій вік. При цьому Міністерство юстиції США наполегливо наголошувало, що відео зняте вже після 14 квітня.

А бюрократична епопея тим часом тривала. 30 квітня Дем’янюк опротестував у суді вже рішення німецького уряду прийняти його на території ФРН (нагадаємо, що до Німеччини жодна країна, у тому числі – й Україна, не погоджувалася прийняти Дем’янюка). Справа ж про його депортацію з Америки дійшла аж до Верховного Суду Штатів, який 7 травня відмовився її розглядати.

Таким чином, шлях до Німеччини для обвинуваченого у колабораціонізмі Дем’янюка остаточно відкрився.

12 травня він прибув до мюнхенського аеропорту, одразу ж був арештований і перевезений до тюрми Штадельгайм, де у 1922 році був на короткий час ув’язнений Адольф Гітлер.

Це, втім, ще також був не кінець – потрібно було з’ясувати, чи стан здоров’я дозволяє Іванові Дем’янюку постати перед німецьким судом. Це питання, слід розуміти, також вивчалося достатньо ґрунтовно, бо відповідь на нього дали лише на початку цього місяця. Лікарі вирішили, що Дем’янюк здатен перенести два засідання тривалістю по півтори години на день.

Юридичний м’яч тепер знаходиться вже на німецькій половині поля. Тут бюрократичні гальма теж отримають своє: очікується, що до кінця місяця німці повинні повністю підготувати обвинувальний процес, а перше судове засідання має відбутися лише восени. Водночас не варто забувати і про позов Дем’янюка проти уряду Німеччини – хоч у першій інстанції він і отримав відмову, апеляція уже успішно подана. Так що ще залишається місце як не для сюрпризів, то принаймні для тяганини.

Одначе головне те, що при усій своїй неоднозначності, пов’язаній насамперед із віком самого Івана-Джона Дем’янюка, процес таки йде. І те, що обвинувачений все ж постане перед судом – дійсно великий здобуток. Бо ця справа – це не лише, як захоплено пишуть спраглі голосних заголовків ЗМІ, «остання сторінка історії процесів над нацистами».

Свідчення самого Дем’янюка у суді – це одна з останніх нагод предметно закрити рота ревізіоністам а-ля Річард Уільямсон, для яких Голокост – усього лиш масовий міраж.

Незалежно від того, визнає суд українця винним, чи ні.